ENDIMION, 59 - 25 ноября 2009 19:19

Коли ще дерева, а особливо ясен біля мого дому, були великими – я був щасливий. Я любив сидіти під тим ясеном і був щасливій. Майбутнє здавалось нереально прекрасним, наповненим подіями і хорошими людьми. А ще я фантазував. Моя уява створювала нереальні фантастичні світи, населені, як то звичайно буває добрими і злими силами. І звичайно ж завжди перемагало добро. Коли б зараз я був здатний на таку фантазію, то, очевидно, міг би писати науково-фантастичні твори з колосальною швидкістю. Проте пройшли роки і я десь загубив здатність фантазувати, що само по собі є не добре. А от не давно я зрозумів, що я більше не мрію. У моєї мрії життя, здається, підрізало крила. І вона як поранений птах, намагається злетіти і заспівати, та замість цього лише жалібно квилить і з тугою дивиться на небо. Довший час думав, що втрата цих якостей то вікове і не залежне від інших обставин. Та ось зустрів дівчину на сайті,зовсім юну, яка якось зажурено пожалілась, що все, що в неї є, то груди третього розміру, і додала, що коли був перший вона була щасливіша… Так дійсно дитинство десь втекло, а з ним і відчуття безхмарного і вічного щастя… А у вас?
Я тут подумав – у неї груди, а в мене чим міряти відчуття щастя?

• 
• 
•