sekleta, 55 - 26 сентября 2008 17:29

По безмежних просторах знайома путь
Не втомила землю і досі,
Бо ось знову дощі ідуть,
Осінь.


І коли повз кав'ярні, де теплі огні,
В черевиках іду подертих,
Чогось раптом спокійно-спокійно мені —
Чи то жити, чи вмерти...


Ах, ця осінь!
Це з нею постійно так:
Стисне серце в малий кавалок, —
І ось дні —
Наче сірий тифозний барак,
А за вікнами плями галок.


Гей, спокійні, досвідчені! Всякі!
Ви!
Чиї щелепи, мов обценьки!
Я тихенький, тихенький. Тихіш од трави...
Взагалі, я дуже тихенький.


Не потрібно, звичайно, такої бридні
Тим, що мають нервову систему хорошу!
Ну, а я, хто обідає раз на три дні,
Інакше не можу!


Може, й справді такий обиватель я,
Що весь біль мій — пальто без вати;
Тільки ж, може, це з того, що я відтіля,
Де закон — не по разу вмирати!


Що я можу про себе сказати ще?
— Бути щирим — не всім зуміти! —
Хіба те, що під сірим вечірнім дощем
Десь на розі вити б і вити.


Так, як виє на місяць голодний вовк,
Дужий пращур собаки! Не замовк,
Не замовк,
Не замовк
Голос споминів всяких!


Крізь минуле і кожну хвилину нову,
Крізь кохання чую і книгу —
Ау-у! — вовчий вигук.


Так, як виє дикун чорношкірий десь
У байдужі вуха природі...
Ах, я знаю, дикун той сховався увесь
В моїм серці насподі!


Так, як вили колись і мої діди,
Називаючи вий цей співом,
Коли співів чужих сліди
Заливали червоним пивом!


Гей!
Та тільки ж тихенький я...
І мені потихеньку вити
В мертві вуха нудних киян
Під осінній холодний вітер...


І такий я злиденний увесь,
І убого мені, убого...
І Тичина, і Рильський, й Олесь...
І нікого-нікого...


Ну кому розповім я про ранній біль
І про віру мою у біль цей,
Коли мрія загальна — щоб вісім неділь
Та на одному тижні зряду!


Та й не треба нікому ніяких слів:
Міліард дев'яносто чотири промови!
Головне — заробив і з'їв
І щоб трошки здоровий!


Ну на чорта, встромившись в сівке пальто,
Комірком затуливши шию,
В гущу давніх повій і нових авто
Десь на розі безглуздо вию:


— Нехай буде воля твоя,
Часе мій.
На землі натомленій цій!
Комашинка маленька я
На твоїй байдужій руці...


Ой, упали ж та впали криваві роси
На тихенькі-тихі поля...
Мій народе!
Темний і босий!
Хай святиться твоє ім'я!


Хай розквітнуть нові жита
Пишним цвітом нової слави!
Гей, ти, муко моя свята,
Часе кривавий!


Убієнним синам твоїм
І всім тим,
Що будуть забиті,
Щоб повстати в безсмертнім міті,
Всім
Їм —
Осанна!

Вирішила включитись в загальний фестиваль передруків. Згадала Євгена Плужника сьогодні. Хоча попередні дощові тижні краще підходили до такої поезії.
Я любила Плужника в студентські роки. Він підходив до деперсивного настрою, коли сумно і нічого не хочеться. Я постійно читала його про себе, коли поверталась з інституту додому.
Один такий день я пам"ятаю особливо яскраво. Осінь. І навіть сонячно. Я йду і читаю про себе Плужника. Навколо люди, машини, рух чи спокій. Якби це показували в кіно - виглядало б як гарний фільм. Але ж це не фільм. Це життя.
Я приходжу в наш двір. Повно людей. Міліція. Перелякана мама зустрічає мене на вулиці з криком:"Зіну вбили". Моя сусідка, на рік молодша , привітна дівчинка була вбита саме в той день.
І так це банально було, читати Плужника в ті хвилини, коли жива дівчинка стає мертвою
І так небанально, бо той Плужник , через кілька років по "Галілею" помирав на Соловках.Чи відчував він себе тихеньким...Як почувався він тоді... Які вірші читав про себе.....
Як же мені хочеться, щоб хоча б хтось з них ,таких молодих, таких талановитих, таких небуденних, - вижив. Дожив хоча б до 60. Читав би лекції в університеті чи писав товстенні книги мемуарів.
І я навіть могла б колись з ним зустрітись,десь в Києві, біля Лаври, мама показала б мені поважного дідуся і прошепотіла б з побожністю:"Дивись, це Плужник"!.
І все було б інакше...все... і точно знаю, що ніякі незнайомі дописувачі не писали б мені у скриньку: "пішітє по -русскі,я пойму."

• 
• 
•