Антон, 55 - 20 апреля 2011 19:12

Я сьогодні знову на тебе чекав,
Думки летіли невпинно в далечінь.
А серце раділо , бо , бідне , не знало –
Ти сон нездійсненний для мнене , ти тінь.

Години минали , злітали поволі ,
А я все чекав , хоча знав – дарма .
Я щастя благав , просив я у долі –
Без тебе у серці мрєму зима…

Чекав я довго і знову чекаю ,
Вже сонце за обрій поволі зійшло ,
А ти все не їдеш , а я все сумую ,
Сумую за тим , що так швидко пройшло…

А очі стомились тебе виглядати ,
І час зупинився без тебе на мить ,
Думки розлетілись спочинку шукати ,
А серце від болю розлуки кричить…

Я знову сьогодні на тебе чекав я …
Вже зорі світили і місяць не спав,
Сльоза за сльозою до долу стікала,
Та цього не видно і ніхто б і не знав…

Ти ж день ,ая тиждень-
Ми розминущі .
Зворожимо вічність
На кавовій гущі.
Ключі підберемо
до хмар і до скрипок,
прочинемо небо –
нехай і зі скрипом .
Чи перше , чи сьоме-
Яка нам ріжниця….
Один у нас кучер,
одна колісниця :
обіймемось ,рушим –
полинем , полинем… .
Ти ж день , а я тиждень ,
все решту – хвилини…


А ми з тобою
не розлий кава.
Тому й бар вумен
до нас ласкава .
тобі заварну мені в зернятках…
і неодмінно в одне горнятко….

На тихім озерці ,де ряски рясні,
Жабині народні лунають пісні.
У хорі зеленому кожен хорист
Ква- ква – ліфікацію має і хист .
Тому і співають усяк на свій лад-
Звучить одночасно стонадцять балад…
Про жабу – царівну ,Жабона царя,
Про славного Жабмена – богатиря ;
Про Жабине літо , що змінить весну ,
І звісно , про ту ж таки ряску рясну.
Про бузька ж завжди ,
Щоб не вийшло біди ,
Співають , у рота набравши води…

Біжать літа простоволосі ,
Аби сховатися в блакить.
Не може і скептична осінь
Укинуть все у ненасить.
Бо віщий досвід пізнавання
Чужого стримує порив.
Вплива мелодія кохання
у дня розгойданий мотив.
Уже Джоконди таємничість
Не продиктує забуття ,
Бо заглядає у обличчя
Те , що осяює життя.
Бо ти – чарівніст і чекання ,
Та кроків непоспішний лет
Не відпускає полум’яність
Задивлення у твій портрет.
Пожухле листя на твоїх слідах.
Самотня сумовитість журоптаха.
На вічні сподівання жде лиш крах-
Не виростуть вечірні чари з праху.
Упасмах диму є хіба васна ?
Мипройдемо крізь зими молодими ,
Коли щомиті бачитимемо в снах
Наївність із весняними очима.

Я виключу світло ,лозслаблю долоні ,
Підніму я дуло до ніжної скроні,
І ніч зарегоче ,і гратимуть тіні,
Горітимуть всі речі нетлінні.

Твій подив застигне обличчям конвульсій,
Життя дотліватиме у рванім пульсі…
І свчка заплаче від страху згоріти .
Він гляне у небо ,побачить : в горі ти …

А вітер губитиме мудрі цитати …
Ти сядь ,тихо будь . Цить ! Та – ти !
Там… чуєш ? Дощ тарабанить по шибі.
Ти вмреш за це “дякую ”,чиєсь “ спасибі ” ?
Усі запитання стають риторичними,
Він в тебе в руці , а тут – ніч і ми .
Своїм безголоссям тиша співатиме,
Думки позникають в полум’ї фатуму.


Я помирав незайманим ,мені шістнадцять було.
і замість в очі дівчині – дивився у вороже дуло…
я йшов не на війну , а так собі у школу…
шкодую , проти смерті не мав вакцин – уколів…
Дитина я ще зовсім , і смерті був не варт,
Тремтячими колінами все мріяв я про гарт…
Я помирав незайманим ,вдихав і порох й кров ,
І захлинавсь в потоках чужих дурних розмов.
Але тримавсь за віру – непереможний меч….

• 
• 
•